4 лютого
На спортивно-оздоровчій базі «Щербин» у віддаленому Великоберезнянському районі я звернув увагу на якийсь воєнізований об’єкт, оточений огорожею з колючого дроту. На вежі походжав «вертухай»-автоматник.
— Що це? — поцікавився я у директора «Щербина», бо об’єкт розташований біля підніжжя гори, на якій було прокладено лижні траси.
Виявилося, що це порохові склади, які залишилися з часів Великої Вітчизняної війни. Ніхто цим порохом не користується, а вартові з 1945-го стоять собі, вистоюють на тлі іронічних гір дні, місяці, роки, йдуть на заслужений відпочинок. Що й говорити — українські ядерні ракети були на виду у всього світу. Тому їх і демонтували, щоб не муляли очі. А в забутій Богом прикордонній Верховині ще й протягом усього третього тисячоліття національні стрільці охоронятимуть сталінський порох. До речі, платня в них — 600—700 гривень на місяць. Кукурудзівник і за півроку стільки не заробить.
