15 вересня
Ця історія з тих, які, не стосуючись нас особисто, зачіпають найболючіші місця в нашому серці й лишаються в нашій пам’яті чи не назавжди.У лікарні, де лікувався мій тато, в сусідній палаті лежав молодий чоловік. Оскільки його ліжко було крайнім, біля дверей, йдучи провідувати батька, я часто зустрічалась із ним поглядом. Він майже не говорив, нічого про себе не пам’ятав, не міг самостійно пересуватись.За кілька днів сусіди по палаті звернулися до мене з запитанням: — Знаєш, яка у відділенні радість?— Ні.— Чоловік із сусідньої палати знайшов свою матір і брата. Три роки його рідні шукали. Виявилося, що цей хлопець поїхав на заробітки до столиці. Якось зимової ночі його перестріли якісь нелюди, побили. Він знепритомнів, перемерз, потім потрапив до лікарні швидкої допомоги. Там йому ампутували пальці рук, а далі у нього стався інсульт, йому відібрало мову. Навіть не міг сказати звідкіля він. Родичі шукали його через «Жди меня», і від його імені люди теж звертались на цю передачу, але все якось не зістиковувалось. А мати, звісно, вірила що він живий. Чекала, розшукувала, писала скрізь. Через три роки в міліції справу про зникнення закрили і вже вважали людину мертвою. І ось нарешті...Я теж пораділа за цю сім’ю. Проте подумала: який гіркий присмак у цієї радості. Людина поїхала з дому повна сил і енергії з бажанням заробити грошей для своєї родини, а назад ледве повернулася... інвалідом.
