14 вересня
В обідню пору в маленькому кафе людно й гамірно, тому появу старого з маленьким дівчам на руках ніхто з відвідувачів не зауважив. Вони стоять переді мною у черзі до стійки, і я встигаю відзначити для себе простий охайний одяг діда та його онуки й замилуватися її розумними оченятами, які з цікавістю дивляться на світ.Та мою іділію перериває справжній шок: старий замовляє собі 150 грамів «казенки» і тут-таки біля стійки притьмом перехиляє пластикову скляночку, навіть не знімаючи дівча з рук. Воно ж уважно спостерігає за дідовим «ритуалом», за кадиком, що рухається на червоній шиї старого, й раптом чхає від запаху алкоголю. Зупиніться, подумки кричу я, дитина ж бо дивиться! А дитячі ж враження — на все життя... Проте втрутитися в ситуацію не дає ота клята «вихованість». Випивши, дід з онукою на руках прямує до виходу, а сумний дитячий погляд з-за його плеча лишається в душі надовго. Коли мальовнича пара зникає за осінньою мрякою, мене проймає жах — не лише від побаченої сцени, а й від усвідомлення її звичності для оточуючих. Що ж це з нами сталося? Чи ж лихий колонізатор геть затопив нашу генетичну пам’ять горілкою, всадивши в душі тотальну байдужість?..Та немає мені відповіді.
