Я був у церкві. Священик під час проповіді сказав, що паства мало молиться, мало свічок ставить, через те й біди наші.
Наступного дня, в понеділок, йду ввечері містом. Затримався на півгодини на роботі — вимкнули електрику. Тепер мушу добиратися додому в пітьмах. Згадую прочитану в газеті статтю свого колеги про закарпатців. Ото вже біда то біда! Може, й має рацію священик. До речі, напередодні, в церкві я свічки так і не поставив — не було за що купити.
Отож плуганюся собі через замети, розмірковую про те, про се, зиркаю навсібіч, щоб бува який пес із під’їзду зненацька не вискочив та за холошу не вхопив, коли — стій. Бачу свічки. Багато свічок. Еге, хто сказав, що ми Бога не любимо? Хто сказав, що ми свічок йому не ставимо? Он же вони. Ондечки. Не одна, не дві, не десять — сотні, тисячі свічок. Горять, освітлюють темряву, розвіюють морок. У кожній канівській шибці свічка. У кожній корсунській. У кожній уманській. У кожній рахівській, берегівській, тячівській...
Україна ставить Богу свічки. Тільки біди нас чомусь не обминають. Не обминають, і квит.
№240 15.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
