20 серпня
Тролейбус тягнувся нестерпно повільно. Шлях, який раніше він долав за п’ять хвилин, вже давно триває більше ніж півгодини. Сьогодні атмосфера у салоні була особливо напруженою. Немолода жінка просила водія рухатися швидше, оскільки їй треба було забрати маленького онука, який чекав її на вулиці в обумовленому місці. Комусь стало погано, і довелося терміново зупинити тролейбус, не дотягнувши до зупинки. Дідусь занервував, що не встиг вискочити у прочинені двері, і став звинувачувати кондуктора в ситуації, що склалася. Інші пасажири то нервово поглядали на годинник, то вдивлялися у вікна в надії побачити кінець нескінченної пробки, а також оцінити міру просування будівельних робіт стосовно створення нових станцій метро. Коли виїхали на міст біля станції «Святошин», стала зрозумілою причина такої тривалої затримки у дорозі — чергова аварія. Тролейбус ледве протиснувся між вивернених внутрішностей машин (потерпілих вже не було на місці випадку), а люди у тролейбусі стали один за одним пригадувати аварію за аварією, що трапилися останнім часом на цій звуженій через тривале будівництво метро проїжджій частині дороги. Кажуть, що, можливо, до нового року і запустять цей відрізок лінії метро. Якщо вистачить коштів. А якщо не вистачить? Якщо їх вже на пам’ятники, монументи та різні інші вияви поганого смаку витратили? Скільки ще аварій, втрачених нервів і часу ми маємо пережити?
