3 серпня
Дехто каже, що до всього можна звикнути. Навіть до війни. Навіть до смерті. Інші стверджують, що це брехня — до смерті не звикають. Її приймають як невідворотність. Як вигорання та згасання зірок. Як стрибок без парашута. Іноді її приходу смиренно чекають, бачать здалеку, вітаються й запрошують в гості на останню філіжанку кави. Інколи вона підкрадається, як вправний індіанський мисливець — безшумно, непомітно, раптово вражаючи сліпу занурену в ілюзії життя жертву. Остання не встигає й опам’ятатися, коли ядуче тавро долі перетинає хитку мембрану в інший світ. Тоді багатьом здається, що померти легко. Швидко — значить легко. Наприклад, за 1/3 секунди. Коли вібруючий метал розтинає плоть, відкриваючи ворота для душі. Квиток в один кінець.
Або від пекельної хвилі реакції горіння. У замкненому підземному просторі. «Попіл до попелу, прах до праху». Згодом їх ненадовго виносять під сонце, щоб потім знову, вже назавжди, запечатати у землю. Цікаво, що відчувають ті, хто залишається на поверхні, хто посилає униз, хто свідомо затримує належний заробіток, що всупереч відомій сентенції має виразний запах пилу та крові. Але найстрашніше — це приреченість. Приреченість тих, хто, усвідомлюючи катастрофічну несправність системи, щодня спускається вниз і підтримує її життєдіяльність. Бо не має іншого вибору...
