31 липня
Один чоловік із прокуратури цікавий тим, що хоч дещо спроможний говорити серед «чужих». Недавно зненацька навіть анекдот розповів:
— Новий українець після відсидки запросив знайомого прокурора в ресторан. Добре посиділи. Українець розчахує бумажник, повний баксів, а прокурор і каже: «Ти сидів, не заробляв стільки часу — та сьогодні я розрахуюся». В нового національного пацана так і відвисла щелепа, коли побачив у прокурорському гаманці вдвічі-втричі більше баксів, ніж у нього. «Звідки в тебе?» — питає. — «Відпускні отримав». — «І завжди так багато платять?!» — «Дивлячись, кого відпустиш».
Не подумайте, що я проти появи на Україні чесних прокурорів. Я лише — «за». Але є... є, гаплик йому за петельку, щось у цьому анекдоті підтекстуальне, що робить наших золотих правоохоронців страшними для дітей і осіб, котрі затемна повертаються додому з невикористаною зарплатою.
В одному з університетських будинків довго не міг прижитися ніякий факультет. Побуде якийсь час — і геть! Енергетика їм немовби не та. Надійно отаборився там лише юрфак. Недавно у Франциска Ерфана — внука закарпатського художника- класика Йосифа Бокшая, — дізнаюся, що там, де юрфак, у свій час спалювали єретиків і катували відьом.
Я і зрозумів нарешті, чому мене так відштовхувала ця місцина.
А дівчат сюди так і тістечком не заманиш.
