23 липня
«Знайди йому роботу! — підвів високого дядечка мій знайомий дзюдоїст. — Колишній спортсмен, як і ти. Треба помогти. Ми ж — не козли.
Будівельна справа його цілком влаштовувала.
Я пошукав і знайшов те, що треба. Через іншого знайомого. Фундамент оштукатурити. Але не було біля хати ні піску, ні цементу. Я проконтролював, поки привезуть пісок. Потім телефонував на завод третьому знайомому, аби виписати цемент дешевше, бо інакше роботодавець від контракту відмовлявся.
Нарешті завезли все.
Привіз я із села і волонтера- фундаменталіста на авто давнього приятеля з туристичної фірми. Все було готове до діла.
Наступного дня чоловік повинен був приступати. Але поїхав усе ж на ніч у село, щоби жінка не подумала лихого.
А там тоді, за околицею на військовому полігоні національні стрільці почали гарматні стрільби. Від земних конвульсій обірвався сільський телефонний зв’язок, і працелюб не зміг мені повідомити, що дружина заставила поремонтувати ганок, із якого впала його теща і зламала на правій руці мізинного пальця.
Роботодавець за неявку розсердився і заявив про припинення контракту. Я вдіяти нічого не зміг, а колишній спортсмен оголосив дзюдоїсту, що це все я підлаштував, аби його попомучити і насміятися.
...Тепер я почав розуміти історичну роль служби працевлаштування на українських теренах.
