18 липня
Ми звикли жити в системі забуття. Так ніби й зручно: не розпинають докори, не треба напружувати пам’ять, щось виправляти й встановлювати. Наприклад, справедливість. Хоча поняття це таке ж відносне, як і та сама правда — у кожного вони свої… Але ж інколи існують просто кричущі речі. Серед останніх — закатовані й поховані на чужині Великі Українці. Допоки їхній забутий прах далеко, чи маємо ми право називатися нащадками?
Останній кошовий отаман Запорозької Січі народився у XVII, а відійшов в інший світ у XIX ст. Дбав про колонізацію Запорізьких земель, поширював хліборобство і торгівлю, обстоював військові та адміністративно-територіальні права Запоріжжя від зазіхань російського уряду. Після зруйнування царськими військами Нової Січі, Петра Калнишевського арештували й, заславши на Соловки, посадили у в’язничну яму. Понад 20 років під землею. У віці 111 років, правда, його звільнили височайшим указом (садовили таким самим). Він прожив ще трохи, але вже не повернувся… Це може розповісти будь- який шкільний історик. Якщо захоче. А чи хочуть згадувати життєпис унікального гетьмана історики високого рангу? Ну хоча б у контексті проголошеного року України у братній Росії? Втім, скільки ж того року залишилось: раз-два і знову в річку…
