5 червня
Коли поїзд оживає і починає рухатися, куди треба, щось має трапитись. Якщо до того ще не трапилось. Це якийсь закон. Я стою в коридорчику і чекаю на Щось. З’являється смаглявий чоловічок. Із особливою обережністю несе перед собою господарську сумку. Наближається. А в ній — півдюжини потішних біло-чорних французьких бульдогів. Справжня французька революція в українському національному потягу!
— В Чоп везу! — з величезною любов’ю говорить закарпатський угорець антидержавною російською мовою.
— Як ви так спокійно? — спитав я в опасистого однокупейника оригінального угорця з бульдогами. — Вони ж і пахнуть, і гавкнути можуть.
— Після цих виборів я ні на кого не кричу, — відповів він. — Змагались усі ж українці!.. А як хотіли одне одного з’їсти з нутрощами... Потрібна любов. Інакше пропадеш. Знищувати слова й пам’ятники кожна падлюка може... А собачки?.. Їх і кореєць не з’їсть. Вони менших за себе, як ми, не душать.
