29 травня
Моя молодша сестра вже стільки часу у пошуках роботи. Закінчила у Харкові технікум, та освіта їй не дуже допомогла. Хто знає, що таке не мати ні копійки за душею, ні знайомств, ні особливого таланту виживати за будь-яку ціну, нехай і переступивши через свою совість, може собі уявити, як у такій ситуації шукати роботу.
Вона розклеювала оголошення (1 копійка за штуку), роздавала у метро рекламки-флаєри, потім мила посуд у крутому ресторані. Зміна — від сьомої ранку до одинадцятої вечора. Фактично за копійки. А офіціанти (серед яких, між іншим, був і той, що їй подобався), дивляться презирливо. Втім, так само, як і на негра — швейцара Джона.
Але ж пощастило влаштуватися паспортисткою у науково-дослідний інститут. Принаймі ноги не так пухнуть, як при тій важкій фізичній праці. Платити обіцяли 200 гривень на місяць А науковці, каже, отримують деякі лише по 35-70 гривень. Один з них увесь час щось там «чаклує» біля комп’ютера: наукову роботу пише, дослідження якісь важливі для науки проводить. А ночами сторожує у дитсадку. Треба ж за щось жити. В інститут же ходить, бо це потрібно йому для душі. Сестра не може збагнути, чому у нас так. Ні, щось таки не ладиться у Датському королівстві...
