20 квітня, 2002 - 00:00
20 квiтня
Знайомий професор зайшов. Елегантний плащ, мов крила в птаха. В руці — квіти.
— Боже, Васильку, якби ти знав, який я щасливий. Мені 71 рік, скоро помирати, і через те можу говорити все і кому завгодно. Хоч меру, хоч губернатору, хоч міністру із надзвичайних ситуацій... І що дивно, мій золотенький, тільки я почав рубати скрізь усе, що думаю, — зразу зарплату підвищили на факультеті, пенсію в соцзабезі, премії дають. Уже й умирати не хочеться. Все життя доводилося в собі душити слово, не давати йому вирватися, а тут старість і таке щастя! Піду до річки погуляю, — по-юнацьки махнув він букетом лісових квітів і вийшов.
А мені подумалося: «А може, не чекати пенсії і ставати щасливим прямо зараз?»
Газета:
Рубрика:
