11 квітня
Якось влітку на лісовій галявині я спостерігав за життям великого мурашника — тисячі шестиногих комах бігали туди-сюди, хтось поспішав по здобич, а хтось вже тягнув до своєї домівки хробачка, насіння, палички тощо. Раптом, випадково, моя нога перетнула рухливий потік, позбавивши життя з кілька сотень, а може, і тисяч мурах. Однак сородичі останніх продовжували займатися своїми справами нібито нічого екстраординарного не відбулось. Я тоді подумав, чи не так і серед людей, коли посумувавши деякий час за втраченими (померлими чи загиблими) рідними, близькими або друзями, ми (мурахи і цього не роблять) знову занурюємося у вир своїх повсякденних турбот і проблем.
До цієї думки я повернувся після відомих атак терористів на Сполучені Штати Америки. Тоді світ здригнувся. Там, на відносно невеликих клаптиках території великої держави за досить короткий проміжок часу загинуло близько 6 тисяч чоловік. Однак після шоку, що найдовше тривав у США, і самі американці, і жителі інших країн повернулися до звичайних справ. Причому саме в Штатах керівництво закликало громадян жити в тому ритмі, як до терактів. І в цьому, мабуть, є великий сенс. Щоб вижити як один з видів живих істот, ми, мешканці великого людського мурашника, яким є земна куля, мусимо залишати позаду і трагедії, і радощі.
...Але ж писав Сент-Екзюпері: коли вмирає людина, з нею гине цілий світ.
