6 березня
Як, невже двадцять три? Ні-ні, це занадто для мене, занадто вже…
У такому разі, навіщо це руденьке, усе в грудочках, медвежатко в моєму ліжку? Він мені для тістечкових дитячих марень-снів. Я зариваюсь носом в його м’який старенький кожушок прохолодними ранками.
Невже люстро спромоглося зберегти для мене цю таїну? Воно вже звикло до моїх блазнювань, сумирно відображує все, що по той бік дійсності.
Мадонна — ось вічне джерело мого натхненного наслідування. Ставши на пальчики і обхопивши себе за плечі, рвучко обертаюсь до дзеркала і несподівано демонструю майстерно згорнутий трубочкою язик. Роблено втомленим рухом проводжу долонею по щоці, невідривно дивлячись на своє відображення, прикриваю вільно повіки і цмокаю власне відображення. А що, начебто схоже?
Чітка родима пляма на правій щоці (матусин посаг), що обіцяє за повір’ям бурхливі любовні переживання, невмолимо вимагає якогось пишного жесту, та, на жаль, прийшов час пустощів. Мене підкидає пружно ледь не до стелі, як мариться, захоплює подих від власної завзятостi.
Що означає це підстрибування під стелю в двадцять три роки? Мій вирок тяжкий: я недостойна дочка свого роду, через те що не пишу рефератів, не мудрую про високі матерії.
Ніхто, крім люстра, не відає того, що мій реферат давно вже написано, всі вчинки виважено й розподілено і посаджено деревце. А мені все ще кортить бігати з кісками, пригортати уві сні іграшкове медвежа, підстрибувати до стелі і рачкувати по килиму.
