5 лютого
«Оригінальними» відвідувачами редакційних працівників не здивуєш. Але...
— Ви про кохання пишете?
— Рубрика «Життєві історії», — подумала я.
— А ви самі собі коли-небудь робили гидоту?
-? !
Я уважно подивилася на жінку. Було помітно, що в останні дні вона «не розлучалася» зі сльозами й гіркими риданнями. А гарна ж, а не слабка ж, проте...
— Так, я жінка. Я з тієї категорії, які завжди запізнюються, які завжди доганяють потяг. Все життя — цей зелений вогник, котрого не наздогнати ...
Вона замовкла. Сумно подивилася у вікно. Я подумала, мабуть, потрібно щось сказати. Але — не встигла.
— Уявляете, я покохала... Я така щаслива була. Чому була? Я й зараз щаслива. Я просто не знала, що це так складно й дуже непросто — кохати.
Вона говорила, говорила, не змовкаючи ані на секунду. Вона розказувала про вищий Божий дар — дар кохати. — Щаслива! — я по-доброму позаздрила їй.
— А потім я все сама й зруйнувала. Сама. Розумієте? Підозрами, докорами, безглуздими вигадками.
Розумію, що стоїш ти на руїнах, навколо розруха. Але й ти це зрозуміла. І писати нічого не треба. Тобі треба було виговоритися, скинути з плечей своїх відчай. І все почати з «нуля». Самій!
Вона попрощалася й пішла. Зовсім інша.
Хороша професія — слухати, подумала я. Подивилася на приготований чистий аркуш паперу. Тут запишемо що-небудь інше!
— Цікаво, а яка професія в цієї жінки. Мабуть, основна її професія — кохати. Чому «мабуть»? Кохати!!! Точно.
