28 листопада
Інколи мені здається, що наше життя — то великий театр. Приходять нові ролі, змінюються декорації, кожен грає роль саме йому відведену: ми просуваємось у своїх ролях, ростемо, тобто йдемо по кар’єрних сходинах, мов видатні актори: діти, далі підлітки, далі юнак чи дівчина, чоловік чи жінка, дідусь чи бабуся. Разом з нами ростуть наші бажання і потреби. Життя вносить корективи в ці наші сценарії. Ось і вона грала в життя, грала в любов: емоції, почуття. Потім їй набридло грати і вона почала жити. Жити так, як хотілося, на повні груди. А потім вона відчула, що вона стомилась жити для себе, відчула потребу любити, жити заради когось. Навіщо? Мабуть, людина так створена, що їй потрібно про когось піклуватись, потрібно, щоб хтось потребував її ласки, любові, тепла. Комусь не вистачає цього тепла, підтримки, уваги, комусь не вистачає елементарного слова, сказаного з розумінням, а комусь …батьків. І вона вирішила всиновити дитину. А далі…Далі покаже життя.
