4 жовтня
Давно знаю одну людину – полковник у відставці, військовий інженер за фахом, вік за 60. Ідейні переконання – затятий комуніст. Вдома у нього, у книжковій шафі, за портретами Сталіна і Леніна томи Маркса, Енгельса і вже згаданих вождів більшовизму. Якось зустрілися, питаю, як він ставиться до сумнозвісних терористичних атак на США.
Відповідь була недвозначною: «Мало їм дали! Щоправда, людей загиблих шкода. Але не треба американцям сунути носа у справи інших країн». Мої спроби довести, що знищення тисяч безневинних людей не можна виправдати ніякими ідейними чи політичними мотивами, залишилися марними. А я згадав, як незадовго перед цим у обшарпаному дизель-поїзді чув схожий коментар щодо американської трагедії від жителя одного із глухих сіл.
Різниця була лише в тому, що останній супроводжував свої сентенції відбірним матом. І мене... ні, не вразило, скоріш, засмутило те, що логіка мислення і у освіченого полковника-комуніста, і у затурканого селянина була тотожньою: обидва зловтішалися чужим горем тому, що воно спіткало таку багату і сильну країну, як США ...Добре було б, щоб таких людей і в Україні, і у світі були одиниці. Але ж, але, але...
