15 вересня
Людина йде в інший світ. Учора, сьогодні він був поряд, а завтра — ні, немає. І ніколи вже не буде! Жахливо. Боляче. Завжди. Але нестерпно боляче, коли вмирають молоді. І найближчий друг мого сина не думав у свої дев’ятнадцять про смерть. А вона, кістлява, його забрала. Не знаходжу потрібного слова, щоб визначити похорон. Та й не шукатиму.
Йдеться про інше. Про працівників ритуальних служб. Саме на їхнi плечі лягає організація гідних проводів померлого в останню путь. «Організатор» або «керівник» (не знаю як назвати) цього страшного похорону... До речі, видна жінка з пишною зачіскою та яскраво нафарбованими губами... Свою справу вона знала... Вона «встигала» всюди. Квапила священика, відштовхувала бабусю та матір від труни... Аргумент? Цвинтар далеко — довго їхати. Звичайно, її зупинили.
З підкреслено незадоволеним виразом обличчя вона відійшла в бік. На хвилинку. І знову кинулася виконувати свою «роботу». Нарешті, «нетямущі» (за її словами) люди розмістилися в автобусі та машинах. Оглянувши родичів і знайомих, котрі плакали, поглядом переможця, «організатор» заходилася розгадувати кросворд.
Я з жахом дивилася на неї. Така робота, скаже хтось. Так, робота. Але робота від роботи відрізняється. Це робота з горем. І треба і зовні, і внутрішньо, і поведінкою своєю відповідати ситуації. І не треба нікого квапити. Прощаються з померлим назавжди. Горе б’є боляче. І, як на мене, ритуальні працівники повинні максимально пом’якшити цей удар.
