16 серпня
Дивна, здавалося б, річ у селі коїться – у пошуках заробітків люди продовжують залишати насиджені місця, охочіше вмирають, ніж народжуються, про щасливі дні отримання зарплат почали потроху забувати, а різні бутики, барчики, забігайлівки виростають як гриби після рясного дощику. Щоразу, відвідуючи батьків, дізнаюся про те, що з’явилася якась нова «точка». «Якщо відкриваються, значить вигідно», – згадав я чиїсь мудрі слова. Та й людям добре: для молоді хоч якась різноманітність, старим не обов’язково шкандибати до центру села (хліб чи крупи тепер можна придбати й неподалік від дому).
...Назва «У Оксани» багато обіцяла, хоча й оригінальною назвати її було важкувато. Невеличке нове приміщення – чи то магазинчик, чи то барчик. Підтвердженням останнього був саморобний довгий стіл з двома лавками, накритий грубою клейонкою, в багатьох місцях по- варварськи пропаленою цигарками невдячних відвідувачів. На мою появу продавщиця не звернула уваги, оскільки в цей час за згаданим столом була зайнята мовчазною й серйозною грою у дурня з єдиним покуцем (а, може, й не покупцем). Знічев’я я взявся за вивчення нехитрого асортименту торгового закладу. Лише завершивши партію, продавщиця згадала про своє основне призначення. Байдуже видавши покупки й відрахувавши здачу, вона одразу ж повернулася до вже розданих карт.
«М …да, це вам не Ріо-де-Жанейро», – виходячи з магазину, промовив я знамениту фразу О.Бендера, хоча ні я, ні Остап Ібрагимович у згаданому місті й не бували.
