15 серпня
Метрополітен. Рух. Неспокій. Черги взаємоввічливих пасажирів, які поступаються місцем інвалідам, особам літнього віку та іншим пасажирам з дітьми. Навпроти мене сидить жінка з дитиною — хлопчиком років 6-7, явно з вадами очей та залишками якоїсь хвороби, але разом з тим надзвичайно схожим на свою красиву і ще досить молоду матір. Підземка рушила, всі, хто у ній перебував, трохи похитнулися, штовхнулися, і вже через кілька секунд байдуже повідкривали кросворди та журнали.
Хлопчик навпроти поводився, як звичайнісінька собі дитина — вовтузився, крутив у рученятах старий компакт-диск, щось говорив до мами. А мама... Його мама, втупившись скляним поглядом очей, з вистиглими на них сльозами, у рекламу, відсахувалася від власного сина — спочатку просто не звертала уваги на його дитячий лепет, а потім почала відсувати від себе дитину. Робила це з якимось неймовірним виразом жалю до самої себе, огидою радше до сина, ніж до людей, які могли би(!) розглядати її дитину-інваліда як диковинку — але так на малого не дивився ніхто. Окрім неї. Матері. Він нічогісінько не міг розуміти, бо був лише 6-річним хлопчиськом, який десь на рівні генів знав точно одну істину — мати любить свою дитину, з якими вадами та б не народилася. Він знав це серцем, мозком, душею. Може, і вона знала про це. Можливо. Щоразу — коли відсувалася від сина у громадському транспорті. Щоразу — коли відштовхувала його від себе зі злістю кішки, до якої лізе чуже кошеня. Щоразу — коли малий вимовляв «мама», і щоразу, коли це «мама» чули всі, але не вона. Та й які у нього вади, жінко? Ознаки незначної косоокості? Залишки рахіту? Від цього не вмирають, із цим живуть довго та щасливо, це ж не ДЦП чи Чорнобиль. По-моєму, у тебе дуже нормальна мила дитина.
То що з тобою, жінко? Просто ти ще молода. Ти постарієш і захочеш покликати його. Можливо. Але може, він не захоче тебе згадувати. Так як ти не хочеш любити його зараз.
