26 липня
Я прокидаюся й одразу розплющую очі. О, ні! Сонце вже високо, і ти мене, мабуть, зачекався. Зриваюся з ліжка, нашвидкуруч одягаюся й біжу.
Я помітила тебе й перейшла на повільну ходу. Не хочу, щоб ти бачив, як я поспішала. Наближаюся до тебе й лягаю поруч. Хочу доторкнутися до тебе, але не торкаюся. Мені подобається перебувати в передчутті першого дотику. Нарешті я наважилася й доторкнулася до тебе стопою. Ти такий теплий та ніжний, як завжди.
Сонце вже зовсім високо. Стало дуже жарко і дуже людно. Але я не звертаю на це уваги. Я торкаюся до тебе долонями й поволі притуляюся всім тілом. Ти обіймаєш мене і пестиш моє волосся.
Я зустрічаюся з тобою лише вдень, але завжди мрію побачити тебе вночі. Це було б так романтично. Ніч, зорі, ти, я, і більше нікого. Жодної живої душі.
Починає вечоріти. Мені вже час іти додому. Я йду, постійно обертаючись. Хочу запам’ятати тебе саме таким, яким ти був сьогодні. Востаннє я обертаюся на пагорбі та кричу: «Можливо, я прийду до тебе сьогодні вночі!». Ти щось шепочеш у відповідь, але я вже не чую...
Як нам було добре разом минулого літа. Та я обіцяю: я повернуся! Повернуся обов’язково! Ти тільки чекай, мій ніжний, теплий, ласкавий Дністровський лимане.
