24 липня
День видався парким. Сонце ніби вирішило реабілітуватися після сльозливого серіалу дощів. Частини тіла, які зовсім недалекоглядно були позбавлені чарівної сили антиперспірантів, активно пітніли. Розмазані люди очманіло повзали у своїх буденних справах. Добре було лише власникам іномарок, клієнтам макдональдсів та відвідувачам Труханового острова й Гідропарку. Перші насолоджувалися здобутками капіталістичного виробництва — кондиціонерами, другі — життєдайними водами рідного Дніпра. Перегорілі запобіжники свідомості залишали тільки невеличкий сектор самозберігальних функцій. «Жара, жара. Смажене сонце великих міст...», — волала уродженка північних широт. У Києві липень.
Майже непомітно на небі з’явилися поодинокі хмарки. Напрочуд швидко вони скупчилися, і вітерець, який невідомо звідки прилетів, приніс довгоочікувану прохолоду. Пішов дощ. Спочатку легенький, він стрімко перейшов у справжню рясну зливу. Небо краяли знавіснілі блискавки, та так, що в серці боязко тьохкала первісна радість життєтворення. Вони ділили небо навпіл, четвертували та шматували його. Так же несподівано літній апокаліпсис закінчився. Принаймні над головою.
Підземний перехід під трамвайними коліями був повністю залитий водою. Перехожі вимушено порушували правила дорожнього руху, а запізнілі вантажники, по пояс мокрі, витягали ящики з молокопродуктами, обважнілий стіл та перелякану продавщицю. Завтра тут знову можна буде підторговувати.
