11 липня
За вікном вечір. Я сиджу в майже порожньому тролейбусі, лише навпроти, за гратами поручнів і брами з восьми рядів сидінь, сидить похмурий пенсіонер. Начебто спить. За вікном пропливають плями світла від ліхтарів. Між ними — величезні провалля темряви. Останні подобаються більше. Цікаво, чому людство не втомлюється дивитись в чорне ніщо? Мабуть, це дає можливість зосередитися на своїх думках, не відволікаючись на сторонні речі, бо навкруги — безкінечне море чорного спокою. Чи це потяг до абсолютного зла, що спить в підсвідомості, очікуючи свого часу, зла, яке від початку світу ототожнюється з темрявою?
Біполярність салону порушує симпатична дівчина. Зверхньо обводить поглядом все навкруги і сідає біля вікна навпроти середніх дверей. Що ж, залишимо пані в компанії гордощів та — самотності.
Погляд в нікуди — це, можливо, просто цікавість до давнього сусіда, бажання познайомитись з чимось, що відлюдькувато живе поряд, періодично зникаючи кудись і повертаючись із маніакальною пунктуальністю? Або ж ми бачимо в темряві співбесідника, який може в будь-який момент вислухати і мудро промовчати у відповідь?
Мабуть, це залежить від конкретної людини, її настрою, обставин. Цікаво, що має місце бути в моєму конкретному випадку? Мабуть це... Роззява, це ж моя зупинка!!! Ну, іншим разом...
