7 липня
Після приїзду Папи жебракам та професійним шахраям від милостині стали більше подавати. Такі рецидиви «духовності» викликають двоякі почування: добре, що дають, погано, що Святе Ім’я використовується зовсім не за призначенням. У вагон зайшла жінка з чималим дитям на руках. Сильним «поставленим» голосом з неодмінними вкрапленнями суржика й нотками псевдотрагізму вона проволала щось на кшталт: «Подайте Христа ради…» Вагон заметушився. Раніше таке пожвавлення спостерегти було вкрай важко — лише у випадку дійсно розчулюючого персонажу, що викликав непідробну довіру та співчуття. Нічого «такого» у цій жінці не було. Проста, звичайна собі українська
Грошей я не дав. Натомість пригадав її «колегу», яка вже років з п’ять (за вельми скромними підрахунками) толочить підземні магістралі. Неодмінним атрибутом іміджу є немовля. Щодекілька місяців інше. Запитанням, звідки беруться і куди запропадають, намагаюсь не перейматися — моторошно, знаєте. А тут ще весела телереклама: «Чи буває біліше білого?». Буває. Справедливість цієї сумнівної постановки засвідчує лице проханки, що у порівнянні з незмінним, колись білим плащем вражає своїм неприродним кольором. Воно зрозуміло — нема коли «засмагати», але навіть така штучна хворобливість змушує мимоволі стрепенутися. «Подайте…» — шкрябає зрадлива пам’ять. До цих пір запитую себе: «А можливо вона дійсно потребувала?»
