Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

ЩОДЕННИК

3 липня, 2001 - 00:00


3 липня

Спочатку на рівні моїх очей пропливала сорочка. Біла, з химерним візерунком на дещо старомодній тканині, притерта часом, але охайно відпрасована. Тканина трохи просвічувалася і в нагрудній кишені виднівся документ. А на тлі червоних поліровок яскраво виділялася пластинка пігулок, дрібненьких, рожевих горошинок, запнутих прозорою упаковкою. Дві ніші для таблеток були вже вільним...

Мимоволі залізши поглядом до кишені чоловіка, котрий щойно зайшов до тролейбуса і став поруч iз сидінням, на якому я сиділа, вже підіймаючись перевела погляд на обличчя. Сьомий десяток вже розміняв, думала, пропонуючи місце. Та де там! Чоловік знітився. Йому? Жінка? Місце? Ні. Він ще досить сильний чоловік, хоча і не зовсім молодий, але ж і не старий.

Моє запрошення сісти зачепило зовсім несподівано його чоловічу гідність. Гідність мужчини, яка не згасає з роками. Гідність, яку не вб’ють ніякі пігулки, ніякі розлади здоров’я.

— Це я вам мав би поступитися місцем, — дещо знічено відповів чоловік. А «між рядків» начебто почулися слова докору, мовляв, чого ви, жінки, самі часто сприяєте тому, що справжня чоловічність тане в лабіринтах побуту наших буднів.

Любов НЕЧИПОРЕНКО
Газета: