9 червня
Одного ранку, подивившись за звичкою у вікно, помітила розвалену останню споруду розпочатої, та так і незавершеної будови. За рік грюкання під час заливання бетону (і грошей!) на цьому квадраті землі, огородженому зеленим парканом, з’явилася єдина повноцінно завершена будівля — туалет для працівників будівельного майданчика. Така собі сіра дерев’яна споруда з літерами «М», «Ж», яка виросла на місці гірки піску, з якої любили до початку будівництва кататися на санках дітки. Будівництво розпочалося гуркотливо-метушливо-розмашисто. І вивіска на вході, що замовник Кабінет Міністрів, давала надію жителям сусідніх будинків, що незабаром тут виросте багатоповерховий красень. Мами сподівалися водити малюків на «кабмінівський» дитмайнадчик, бабусі — посидіти в затінку дерев, які біля «такого» будинку начебто мали вирости швидше за інші, які чахли на пісках нового житломасиву.
Будова починалася гарно, помирала тихо і непомітно. Дощі наповнювали котлован, намиваючи туди піски, і тим самим збільшуючи яму. З кожним ливнем зростали розміри замученого і порослого кількома саморослими деревцями котловану. Ставши звичайною ямою, він поглинав піщані свої береги, все зростаючи в розмірах, поки після чергового дощу не дібрався-таки до єдиної можливої жертви — туалету. Паща забутості поглинула останній столик, що хоч щось було все-таки результатом більш ніж річного заливання- забивання грошей в землю. Дощі свою справу роблять розмірено і планомірно...
