29 травня
Дощ...
Його заспокійливий гомін пронизував тишу. Прозорі краплі, упавши на землю, перетворювали її на чорне болото. З-під нього де- не-де проглядали травинки, не зелені, більш сині були вони. Вода струмками збігала з дерев, кущів і... з машини, точніше з того, що від неї залишилось — заіржавілого зламаного корпусу. І стрімкими потоками котилась по долонях, по землi, немов по тунелю, і спадала... Впала остання краплина.
Повільно здіймався туман — це дихала природа після відпочинку. М’які димчасті острівки обклали прірву, здавалося, сіро-білими пуховиками, що поволі охоплювали і вбирали у себе нутро провалля. Не було вже видно дна цієї безодні. Нестримне бажання пірнути, полинути до небесних хмарок з присмаком дощу охопило його. Він стояв на краю та дивився вниз. Лише секунда-мить відокремлювала життя від смерті. За цей короткий час все буття промайнуло перед очима. Спустошення, може байдужість, зараз запанували в душі. Лишити все, відірвати ноги від землі, такої нестійкої і... полетіти, полетіти у вічність, загорнутись у білосніжне марево. І не буде болю, образ, ненависті, горя. Але ні. Невідома сила тримала його і не відпускала у зголоднілу прірву, не давала переступити цю фатальну межу. З’явилися сльози безвиході, раптовий страх охопив душу. Що це? Інстинкт самозбереження? Ні, щось інше проштрикнуло свідомість. Життя тоді чогось варте, коли є для кого жити...
Крок назад. Залишайся ні з чим ненаситне провалля! Він пішов. Тільки сліди залишилися на розмитому грунті.
Знову дощ. Сильний грім зненацька сколихнув усе живе. А дощ усе йшов, ніби намагався навічно стерти з лиця землі ту дорогу і численні відбитки ніг, що наближались до прірви. Хтось подолав страшне бажання, а хтось...
