21 квiтня
Іноді я повертаюся з роботи пізно. Транспорту немає, тому йду пішки. Мій шлях пролягає через так званий «шанхай» — приватний квартал, здавна знаний у нашому містечку як осередок і місце проживання дрібних торговок. Я, звичайно, не Патрік Зюськінд, описати запахи так, як він у своєму романі, не зможу, але скажу вам вiдверто: йти «шанхаєм» о цій пізній порі просто насолода.
Ось у цій хатині під старомодним бляшаним дахом, пофарбованим у зелене, мешкає бабця Люба, яка торгує на ринку живою рибою — веранда яскраво освітлена, за фіранками видно людські постаті, а з двору просто струмує свіжий риб’ячий дух, вочевидь, рибалки вже привезли бабці перший нічний улов — лящів, товстолобів, судаків, сомів.
За кількадесят метрів мене обдає запахом гарячого соняшникового насіння — тут живуть сестри Віра і Надія. Вони «тримають» по місту десятка півтора «точок», де наймані люди продають «зернята» — смажене соняшникове насіння. Ніхто в місті не вміє його так смажити, як сестри. Подейкують, що цей процес вони не довіряють нікому — усе роблять власноруч, у спеціальних печах, а продавцям видають готову продукцію. А в цьому обійсті пахне квітами. Майже вся ділянка, окрім хати, накрита поліетиленовою плівкою. Господарі — родина Діденків — вирощують на продаж гвоздики, троянди, тюльпани. Квіти залюбки купують не лише рядові громадяни, а й офіційні організації на кшталт міської ради, райдержадміністрації тощо.
А тут (аж у голові паморочиться!)… тут печуть хліб. Не той, казенний, що у великих пекарнях, а домашній, запашний, рум’яний. Тут уже одним запахом ситий будеш.
…Іду «шанхаєм» і думаю: усе-таки живий мій народ, що б там не було, а живий. Усім наперекір живий.
