12 квiтня
Того сонячного дня ранньої весни ніщо, здавалося, не могло зіпсувати мій настрій. Навіть те, що, поспішаючи на заняття, я змушена була їхати у переповненому тролейбусі, до якого ледве влізла. В останню мить до нього встигла сісти й жінка похилого віку. Оскільки просунутись уперед було неможливо, вона залишилася стояти на сходах, спираючись на палицю. Для нашого життя такі речі, на жаль, доволі звична справа (я не кажу про випадки, коли людина пенсійного віку залишає нас далеко позаду завдяки своїй спритності та вмінню просуватися по салону, штовхаючи всіх).
На наступній зупинці виходила чи не половина пасажирів. Старенька навіть не встигла зійти зі сходів, коли, мов велика хвиля, на неї хлинув потік людей. Закінчилося це тим, що бабуся опинилася на землі і її, бідолашну, ледве не затоптали. Дві жінки (а не хлопець, який першим її штовхнув) допомогли старенькій піднятися. Тим часом двері тролейбуса зачинилися й ми поїхали далі, слухаючи всю дорогу враження літніх жінок.
Цей неприємний випадок вразив мене й залишив глибокий слід. Протягом усього дня я запитувала себе: що ми за люди, якщо, поспішаючи, готові затоптати будь-кого, аби швидше дістатись до місця призначення? Чому у нас відсутня елементарна культура поведінки у громадських місцях? Я думаю, рiч тут не в недоліках транспортної системи обслуговування, а у нашому розумінні сутності людини, у вихованні її душі. Мабуть, у певний момент ми втратили почуття поваги й любові до ближнього, все більше замикаючись у власних проблемах, часом намагаючись вирішувати їх, незважаючи на тих, хто нас оточує, і не помічаючи, як черствіємо душею.
