11 квітня
У моєї знайомої — шок. На роботі начальник хоче її «з’їсти». То слідкує й засікає мало не за секундоміром, чи вона вчасно приходить на роботу. То заставляє виконувати нікому не потрібні завдання. То йому порядок у неї на столі не подобається. То до того, як вона зодягнена, причепиться. Сліпому видно, що він хоче її вижити, звільнити, виштовхати в плечі, — одне слово, «з’їсти». Про це у неї на роботі говорять усі. Жаліють, співчувають, але допомогти нічим не можуть: фірма приватна, як начальник вирішить, так і буде. Ніхто при цьому не сумнівається, як саме вирішить начальник.
А вона не вірить, і квит. Інша, аби не напружувати обстановку, вже давно заяву написала б, а вона — ні. Запевняє колег, що його прискіпування тимчасові, що це він так — через кепський настрій, погану погоду, якісь власні негаразди.
А оце недавно прийшла на роботу й розповідає, що напередодні ввечері до неї в кухню через кватирку ні з того, ні з сього влетіла ворона. Каркаючи, наробила лементу й розгардіяшу, перекинула каструлю, зірвала фіранку й вилетіла геть. Знайома під час обідньої перерви ходила по кабінетах і розпитувала колег, до чого була її вечірня гостя, чи не до доброї звістки часом? Може, зрештою, начальник одумається, й перестане її «їсти», може, життя налагодиться, і все буде знову як раніше: мирно, гарно, дружно й весело? Колеги кивали головами, опускали очі й трудилися над своїми паперами ще ретельніше.
