27 березня
Я йшла додому зі школи. Перейшла через дорогу, як звичайно, але пішла не стежкою, а прямо через сніг. По снігу йти було трохи важче, ніж протоптаною стежкою біля будинку, але чомусь сьогодні я пішла саме так.
От я вже й вийшла на тротуар. Якийсь чоловік ішов мені назустріч. Ми, як звичайні перехожі, переглянулись. Але збоку від нас раптом щось загуркотіло. Звук донісся з боку того самого будинку, стежкою біля якого я не пішла. І я, і той чоловік одночасно поглянули туди. З даху балкона п’ятиповерхового будинку відірвався величезний шмат криги й зі свистом полетів униз. Він повалився з таким гуркотом, що всі перехожі зупинились. Iз жахом вони дивились на розтрощену півсотню кілограмів криги.
Знову ж рефлекторно ми з тим самим перехожим переглянулися, але вже з якимось диким спорідненим страхом в очах. Цей жах був викликаний тим, що жертвою гігантської криги могла б бути я... Вдома, оцінивши всю серйозність ситуації, я збагнула, що лише випадок врятував мені життя. Чи це не випадок? І я не повинна була бути і не стала жертвою цієї криги?
Після цієї пригоди я серйозніше почала ставитись до життя. Я думала: «Чи потрібно жити взагалі?» Можливо, я буду людиною, яка принесе щось нове й потрібне світовi? Та якщо я такою людиною й не стану, все одно якусь роль у житті я виконую. Адже кожна людина з’являється на світ не просто так...
