3 березня
Знав я колись такого собі Богдана Посівнича. Особа не вигадана, жив у селі Золотковичі, працював бригадиром механізаторів, слюсарем-столяром, одного разу й заступником голови колгоспу. Прецікавий був чоловік. Усе знав: коли які рішення прийняла партія, хто із світових лідерів приїздив до Москви (у Київ їх не возили), знав усіх членів політбюро, перших секретарів ЦК у республіках. Знав Шевченків «Заповіт» напам’ять (як жартували, «навіть другу половину»), читав Франка... Та найбільше цікавили його державні діячі, все прочитане й почуте про них записував у свій зошит. А ще знався на лікарських рослинах, збирав і сушив різне зілля. Роздавав знайомим безплатно, і поради давав, як що застосовувати при недузі. Знайомих мав багато, і то людей інтелігентних, начитаних, у поведінці і в слові своєму культурних, вихованих. Делікатних. Бо сам таким був. Коли кажуть мені тепер про якогось високого «достойника», мовляв, можна було б терпіти його, хай би вже керував, але ж лається, як бригадир, за кожним третім словом матюк... Коли чую таке, згадую Богдана Посівнича і думаю, що згадане в цьому контексті «бригадир» є образою пам’яті про нього.
