1 березня
Двері відкрилися, на порозі стояла мама. Прямо з дверей почала говорити: «Ти знаєш, така неприємна пригода трапилася зі мною сьогодні.
Як завжди, сідаю на маршрутку на Святошині. Підходить дівчинка, подає гроші. Маленька пауза. Гроші у неї випали, знайти вона їх не може, і питає водія: «Візьмете без 25 копійок?» Мовчання. А далі водій: «Я не повинен тут возити всіх безкоштовно».
— Як же безкоштовно?! — обурилася жінка поряд.
— Вам що, скинутись по три копійки всім салоном, щоб ви її взяли, — почулися голоси.
— Скиньтесь.
— У неї ж тут впали ці гроші, ви їх знайдете пізніше.
Водій залишався незворушним: «Ні!»
Дівчині набридло слухати всю оту балаканину, і вона мовчки вийшла. Мабуть, грошей у неї більше не було. Маршрутка рушила. Їхали мовчки, щось неприємне залишилось всередині від цієї розмови. Кожен думав про своє і, водночас про те ж саме: про це життя, яке змушує нас трястися над кожною копійкою, про те, що ми втрачаємо чуйність, людяність, безкорисність і щось iще дуже важливе... — Коли я вже мала виходити, – вела далі мову мама, — побачила просто-таки на східцях у мене під ногами ті злощасні 25 копійок. Сказала про них водієві й почула: (краще б змовчала. Сам знайшов би, замислився) «Візьміть їх собі». А в голосі — незрозумілі нотки, чи то зневага, чи то жаль, чи то цілковита байдужість. Я вийшла».
