10 лютого
Можливо, я і не стала б перелічувати здачу, коли б перед зважуванням не звернула уваги на стрілку вагів, яка була далеченько від нуля. Та і вартість трьохсот грамів печива по 5 гривень за кілограм обчислити не надто складно.
— Перерахуйте, будь-ласка, — спокійно прошу продавщицю. — Адже у вас на вагах неточність 20 грамів.
— П’ятнадцять, — виторговує вона в мене без грама сорому, перелічує щось на калькуляторі і мовчки повертає 20 копійок. Звичайно, вибачатись, мовляв помилилась, ніхто не став. Як і я не насмілилася сказати про все-таки не додані мені ще 10 копійок. Чомусь стало соромно, не захотіла показати себе дріб’язковою. Та й ті 20 копійок поклала першому-ліпшому прохачу в простягнуту руку.
Наступного дня вже в іншому магазині роблю покупку. Щось заклинює касовий апарат. Продавщиця намагається виступати в ролі наладчиці і машина нарешті видає чек. Продавець вже готує здачу, та мені здається надто замалою названа сума.
«Перерахуйте», — прошу. Так, справді, продавець разом з машиною обрахували самі себе майже на 2 гривні. А я, не воліючи, як мовиться, брати гріх на душу через чиюсь неуважність, повернула гроші, які в разі нестачі довелося платити продавцю з власної кишені. Та як не почула у першому випадку вибачення, так і в другому з вуст продавця не народилися слова подяки.
Звичайно, продавець дякувати не зобов’язаний, тут уже діють не правила торгівлі, а правила людяності.
Одне слово, ці два епізоди — якнайбуденніші. Бо ж щодня маємо змогу пересвідчитись, що культура обслуговування аж ніяк не встигає за зростанням цін. А може, просто не хоче...
