3 лютого
Вагон метро, розмірено постукуючи, заспокійливо похитував своїх пасажирів. Людей у вагоні було небагато, однак сидячих місць на всіх не вистачило. Взявшись за поручень, я спокійно заглибилася у свої думки. Раптом біля самого вуха прозвучало: «Сідайте!» Це зверталася до мене дуже старенька жінка. Я подумала, що вона виходить і чомусь дуже хоче передати мені своє сидяче місце, але не поспішала. Жінка настійливо повторювала своє «сідайте». Я сіла, а вона на зупинці нікуди не вийшла, а тільки перемістилася ближче до рожевощокого чоловіка з донькою-підлітком, який сидів навпроти. Той піднявся не одразу, але місцем все-таки поступився. Так дивно було спостерігати цей мовчазний діалог, таке от ненастирливе виховання людини старшого покоління, що захотілося хоча б щось дізнатися про цю жінку. Вона не захотіла назвати ім’я, тільки сказала, що працювала в художньому інституті завідуючою лабораторії пластики.
