1 лютого
Зустрічаючи вранці нашу поштарку, я з прикрістю згадую віршик iз далекого дитинства про листоношу «с толстой сумкой на ремне». І ось чому. У нашої поштарки вся підписка для більш ніж чотирьохсотквартирного будинку міститься в не дуже великій господарській сумці. Якщо насправді не знати, хто вона, ніколи не здогадаєшся, що це працівник поштового відділення.
Мені і ще декільком іншим передплатникам газети заносить вона прямо в квартиру, не ризикуючи кидати їх у суцільно роздовбані поштові скриньки.
Образливо. Не так уже і давно ми вважалися народом, що читає найбільше у світі. Виписували, як правило, по дві-три, а то й більше газет. А ще — товсті журнали. Це був цілий світ — читання періодики. Воно об’єднувало людей, робило життя більш наповненим, цікавим.
А зараз, помітили, навіть глузування про лінивого чоловіка, що, як правило, перебуває на дивані з газетою в руках, геть зникло з побуту. Телебачення нині прищепило смак до називної інформації, і серйозні газетні статті вже стали непідйомними.
Думаю, все ж багатьом сьогодні приємно було б, прийшовши з роботи, вийняти з поштової скриньки свіжу і неодмінно улюблену газету. Однак не всім це по кишені. Ось якби, плануючи прожитковий мінімум, уряд наш передбачив для кожного споживчого кошика надбавку хоч на одну газету. Адже не хлібом єдиним...
