Десь вичитав, що люди — чи не єдині істоти на земній кулі, які сплять горілиць. Вовки, тигри, акули, орли, навіть гієни, навіть кішки, навіть папуги — долілиць, одні ми — нікого й нічого не боїмося, бери нас тепленькими — горілиць. На мою думку, це перебільшення. Так-таки й усі! Певен, більшість американців, німців, французів, австралійців, зрештою, чехів, поляків, прибалтійців сплять усе ж долілиць. Боюся, що українці, як найбільш довірливі й терплячі, залишилися останніми з «горілиць сплячих». З давніх давен уночі до нас приходили і брали: то в ясир, то в полон, то на каторгу, то в табори. Та й зараз беруть. Щоправда рук не викручують, в кайдани не заковують, до скронь револьверів не приставляють. Вишуканіше знаряддя придумали. Називається — «брати на пушку». Ось «на пушку» нас і беруть.
Ох уже ця дивовижна українська ніч! П’ятдесят мільйонів сплять — як один! Лежать горілиць, похропують мирно, посопують незлобливо. Бери нас тепленькими, ріж на шматочки, до гармат заряджай, стріляй — ніхто й пальцем не ворухне. Довірливі ми.
