Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

ЩОДЕННИК

28 грудня, 2000 - 00:00


28 грудня

Сірі, холодною мрякою сповиті короткі дні, з нечастими проблисками низького сонця, найдовші ночі, темні й холодні... Б-р-р! Не люблю грудня, хоч за метрикою — грудневий соленізант і Козеріг.

А ще оті нудні, посполиті розмови про всяке-різне, пліткування у пресі й між людьми навколо якихось чуток, лякання себе лихими «знаменнями», мовляв, і рік який — з трьома нулями в кінці; і оті незворушні, хіба що зловтішні балачки про кримінально-політичні скандали у «верхах», мов ідеться про щось буденне, для нас уже звичне... Знаєте, страшнувато стає і гидко на душі.

Сірий, похмурий ранок за вікном, і хочеться чогось по-людськи приємного, світлого... Спасибі радіо: у паузі між музичними ритмами ненав’язливо нагадує, що ось минають останні тижні й дні останнього року ХХ століття. Міленіум християнської цивілізації. Часова межа між епохами.

Телефонна розмова зі студії «наживо» зі слухачами: «Що є для вас символом двадцятого століття?» — «Символом... А можна декілька?» — «Прошу дуже!» — «Колготи... так, колготи, гарне авто і, мабуть, музика диско, або рок». Відверто і щиро, без «високодумного» морщення чола.

Звичайно ж, кожен живе своїм. Цікаво, думаю собі, а якби спитати те саме в українця, наших Її і Його, старших і молодших: що є символом (символами) століття, яке відходить, у їхніх відчуттях, їхньому трактуванні ознак часу? Тільки щиро, людяно, може, й з іскоркою гумору. Либонь, ми ще на це здатні, ми не настільки совкові, штивні й осоружні, правда ж?

Оцінюючи час, називаючи, кожен по-своєму, характерні його символи, щось важливе свідчимо про себе: хто ми, які ми — не зомбі, а люди? У шануванні свободи, своєї гідності, відкритості й доброти. Це потрібно не абстрактному «часові», «епосі», це потрібно нам.

Дмитро КАРП’ЯК, Коломия
Газета: