27 грудня
Минають останні дні... Останні дні століття, більше того — тисячоліття. Через постійні клопоти ніколи на цьому акцентувати свою увагу. Подумаєш — тисячоліття! На сьогодні вистачає й важливіших, нагальніших проблем. Наприклад, де взяти грошей, щоб хоча б провести те саме тисячоліття чи зустріти нове. А взагалі-то, плин часу, круглі дати для багатьох — абстракція, не більше.
Чого ж ми досягли хоча б за останню сотню років? За великим рахунком, нічого, якщо відкинути «іграшки» цивілізації, котрими сучасники дуже люблять хизуватися. Причому, хизуватися перед собою, оскільки для предків ці «іграшки» ніколи не стануть відомими, а для спадкоємців сучасні літаки, супутники, комп’ютери й мобілки через кілька десятків років виглядатимуть анахронізмами і викликатимуть замість захвату лише скептичні посмішки: «Оце так примітивізм!»
А не досягли ми нічого тому, що самі не стали добрішими, мудрішими, терпимішими. Замість духовного зростання — деградація, невігластво. Мета, з якою зазвичай проводилися технічні вдосконалення, — побільше і пошвидше знищувати собі подібних. І досягли у цій справі у ХХ ст. неабияких результатів. Невже і в майбутньому на нас очікуватиме подібне?
За останні кілька століть планета Земля у свідомості людей із велетенського центру Всесвіту перетворилася на маленьку кульку в безмежному космосі. Вона продовжує зменшуватися, але не перестає ділитися і плюндруватися. Ця нещасна планета волає, благає, просить: «Люди, досить! Зупиніться! Мені вже несила винести на тендітних плечах тягар конфліктів, катастроф, катаклізмів».
