29 листопада
У переповнений тролейбус увійшов чоловік років п’ятдесяти. Він явно перебував у поганому настрої і тільки чекав зручного моменту, щоб вибухнути гнівною тирадою. Такий момент незабаром з’явився. Одна з пасажирок поскаржилася сусідці на дорожнечу продуктів. Чоловік відреагував негайно.
— Що ви хочете, не хоче народ працювати. Я отримав навесні свій земельний наділ — два з половиною гектари. Вирішив господарювати сам. Засадив два гектари картоплею, купив добриво. Все літо боровся з колорадським жуком. Виросла картопля на славу. А як її зібрати з такої площі самому? Техніки у нашому колишньому колгоспі вже немає, треба збирати вручну. Пішов по сусідах. Кажу, допоможіть, буду платити по десять гривень в день, плюс обід. Думав, від бажаючих відбою не буде. Виявилося, погано я своїх односельчан знаю. Образилися, кажуть, не підемо до тебе, Іване, в батраки, не потрібні нам твої гроші. Я розумію, якби роботи у нас в селі було скільки бажаєш і платили б за неї нормально. Але ж немає, в колишньому КСП грошей давно ніхто не платить. Ось і думай, як самому з дружиною та сином-школярем зібрати врожай? Відчуваю, що ми не справимося і частина урожаю загине. Не знаю, що і робити. Ось тому у нас і ціни на продукти зростають, і пшеницю закуповуємо за кордоном, не хоче народ по- справжньому на землі працювати.
Я слухав чоловіка і відчував образу за наш народ, хоч у чомусь він правий. Чому працювати на сусіда за гроші у багатьох вважається негожим? Адже нічиєї гордості це не зачіпає, а навпаки, залишаються у виграші обидві сторони. Однак поки що з усіх сторін чуються розмови про те, скільки і де доведеться закуповувати нашій далеко не обділеній чорноземами країні продуктів харчування. Сумно...
