11 листопада
Набридла холодно-дощова погода враз розтанула в лагідних променях «бабиного літа». Сонце посміхалося щиро, не лише засліплюючи яскравим світлом після похмурих вересневих днів, а й обдаючи ніжною хвилею осіннього тепла. Чи то вже так улестили погодньому хронометру вдячними посмішками люди, чи й там, нагорі, не люблять похмурості, та теплі деньки «бабиного літа» нинішньої осені кількакратно збільшились. Насолоджуючись погожою дниною, не помічали, як пролітали день, другий, тиждень, другий...
Холод підкрадався непомітно, повільно. Знав-бо, що вготоване природним режимом для нього місце нікуди не дінеться. Та хоч і довго не приходив, все одно швидко встиг набриднути. — Мамо, — запитує першокласниця, — чому так швидко проходять вихідні, а так повільно робочі дні тягнуться?
— Донечко, для мене вони біжать- летять майже однаково. Всі швидко- швидко...
Як хочеться, щоб скоріше минули холоди! І як не хочеться, щоб швидко летів час!
Робочі — вихідні, «бабине літо» і колючий холод — все минає, поглинаючи в своїй чи то радості, чи то смутку найцінніше — час.
А ми все очікуємо то сонячної днини, то святкового вихідного, забуваючи, що за роботою чи непогодою теж злітає час. Відлітає у небуття часточка нашого життя. Єдина і неповторна. За будь-якої погоди. Усвідомити б це — і насолоджуватись! Насолоджуватись тим, що живеш, що є сьогодні!
Бо ж можна і не помітити у вічному очікуванні чогось, як на зміну бабиному літу прийдуть холоди старості...
