28 жовтня
Коли я потрапляю на Хрещатик, то щоразу на додачу до захоплення, яке відчуває, без сумніву, кожен житель України від того, що головна вулиця держави нічим не гірша за подібні до неї в інших столицях Європи, відчуваю смуток. Ідучи шикарною бруківкою, згадую розбиті вулиці маленьких міст і сіл, якими восени хіба що танком можна проїхати. А ще я сумую через прекрасні пам’ятники культури, які поки що прикрашають провінційний ландшафт. На їхню реконструкцію та збереження, як правило, грошей хронічно не вистачає.
Заходячи в столичні сувенірні крамниці, де розписана в народному стилі скринька коштує гривень із чотириста-п’ятсот, я згадую оригінальні роботи волинських та поліських майстрів, які виготовляють не менш чудову кераміку, вироби з дерева, посуд. Щоправда, продавати все це їм ніде, бо «виходів» на столичні салони в них немає, та й сьогодні квиток до Києва коштує стільки, що доїхати до столиці далеко не всім по кишені. Усе це факти. А щодо емоцій, відчуттів... Хочеться небагато чого: щоб наша провінція стала хоч би трохи ближчою до столиці. І тоді не так сумно буде провінціалові повертатися з ошатного, красивого Києва на свою малу батьківщину і споглядати невеселий провінційний пейзаж.
