14 жовтня
Прохання на кшталт «лю- ді-доб-ри-є» вже настільки стало звичним, особливо для пасажирів громадського транспорту, що майже не викликає в душі співчутливих ноток. А коли до вас настирливо чіпляються з проханням «дати копієчку на хліб» на станції метрополітену чи зупинці автобуса, підставляючи зігнуту прохально руку під самого носа, вже починає брати зло. Бо тобі дивляться в очі так, неначе поза твоїм бажанням намагаються витягнути хоча б п’ятак ледь не з душі, своєю настирністю в тебе не породжують співчуття, а спонукають до дії — перекласти монету з власного гаманця до чиєїсь долоні чи шапки. Емоції, не еквівалентні грошовій масі, нехай залишаються тобі.
...Ці люди не виголошували довгих розчулюючих промов. Вони їхали повільно вагоном метро. Точніше, їхав він, чоловік років 35-ти, а вона, худенька і похмура його ровесниця, лавірувала поміж пасажирів, вправно керуючи інвалідною коляскою. Йому не треба було тицяти під носа, як це часто роблять прохаючі, якесь посвідчення, довідку тощо. Його довідка — дві кукси замість ніг. Про соціальну ж захищеність інвалідів знають всі — тому і діставали гаманці, шукали мідяки в кишенях, протягували не лише монети, а й папірці. Гривня, дві... Що думали ці люди, кладучи гроші?
«Всі ми під Богом ходимо, добре що хоч дружина не покинула», — проводячи очима коляску, промовив сам до себе чоловік у приношеному піджаку, що дав інвалідові дві гривні. У бабусі навпроти заблищали очі. Хтось зітхнув...
Чиєсь знедолене життя проїхало повз, війнувши холодом сумної реальності .
