11 жовтня
Сьогодні я образив жінку. І саме найголовнiше і найнесподіванiше, що я — інтелігент у третьому поколінні, до хворобливості схильний до самоаналізу та самокопання не звідав при цьому щонайменших докорів сумління.
Життя коротке і хочеться встигнути якомога більше. На бігу живемо. Ось і планував я, по-швидкому, з ранку перед роботою виконати подружній обов’язок (за картоплею дружина відрядила). Але довелося затриматися: симпатична дівчина на ринку мене класично обрахувала. Названа нею сума була схожою на реальну, як клятва — на просте «так». «Масенька!», — звернувся я до неї по- батьківськи (років їй — 22-23, як моїй старшій дочці). Зблиснувши осколками діамантів у вухах, вона повернула до мене голову. «Масенька, коли Ваші тато і мама вас ще і не думали проектувати, коли ще ніхто не знав, що таке мікрокалькулятор, я вже лічив про себе швидше, ніж дехто на логарифмічній лінійці. Мені не шкода тих півтора гривень, які Ви мені недодали. Просто неприємно, що Ви маєте мене за ідіота». Білозуба усмішка — і об прилавок дзвякають мої три полтиники. «Масенька, — продовжив я батьківську мораль, — гроші треба заробляти працею. Я бачу, ви у скруті — тож підніміть ці гроші із землі. Це також праця». І я кинув три монети їй під ноги. «Ось Вам на бідність». Декілька витончених рухів стрункою ніжкою в черевичку — і три мої трудовi полтиники, тужливо дзвякнувши на прощання, пролетять крізь отвір в гратах ливневої каналізації. Черговий сніп іскр від діамантів у вухах, і «масенька» знову розмовляє зі своєю подругою.
А може, і не образив я жінку? Таку навряд чи образиш.
