10 жовтня
«Ікарус», що мав відправлятися з Овруча на Словечне, потенційні пасажири брали штурмом. Пенсіонери і школярі, кремезні чоловіки і жіночки, відчайдушно штовхаючись і лаючись (дехто не гребував і матом), вривалися крізь задні двері у салон і поспішали зайняти сидячі місця — за хвилину-дві таких в автобусі не залишилося. Одна старенька бабуся, будучи не в силах підняти ногу на сходинку, застряла на колінах у цих самих дверях і частково перекрила наповнення машини. Разом із кількома чоловіками мені вдалося підсадити її і проштовхнути всередину салону. Самому ж, затиснутому з усіх боків людськими тілами, з трудом вдалося вчепитися за верхню ручку і повиснути, майже не торкаючись підлоги ногами. При цьому якоюсь недоречною вбачалася згадка про квиток із вказаним місцем №29, що лежав у мене в кишені. (Як я потім підрахував, у салоні «Ікаруса» було всього 25 місць і ті не пронумеровані). Втім, місцеві «спостерігачі», які їхали поруч, невдовзі після того, як автобус все ж рушив, філософськи зауважили, що зазвичай по п’ятницях (саме була п’ятниця) щільність «укладки» на цьому маршруті буває ще більшою, а тому могло бути гірше. Я дізнався, що тільки в передвихідний день пенсіонерам та іншим пільговикам, якими в цих постраждалих від чорнобильської аварії районах є більшість населення, автомобілісти милостиво дозволяють скористатися своїм законним правом безкоштовного проїзду на приміських маршрутах. От і йдуть на штурм автобусів «ощасливлені» ними люди... А наш «Ікарус», не доїхавши кілометрів із вісім до Словечна, зламався і зупинився. Дехто з його пасажирів потихеньку почвалав по дорозі пішки, дехто, як я, спіймав попутну машину. Більшість же (в основному дідусі і бабусі) залишилися чекати підмоги чи наступного автобуса, який мав йти через 4—5 годин — для них безплатний рейс продовжувався.
