24 червня
Мені деякий час довелося жити на квартирі навпроти Бабиного Яру, а дорога додому від метро проходила якраз повз «окультурену» його частину, яку перетворили на парк. Хто хоч раз побував у Бабиному Яру, знає, що він тягнеться на сотні метрів, і лише невелика його частина біля проспекту в обидва боки від станції метро Дорогожичі очищена, із заасфальтованими доріжками та лавочками, а решта — оброслі деревами яри, зовсім не схожі на міську зону.
Кожного вечора, йдучи додому, я проходила повз пам’ятник розстріляним дітям. І страшенно прикро й обурливо було дивитися, як у цьому місці збирається молодь, розпиває спиртні напої, влаштовує «тусовки», навіть не задумуючись, де знаходиться. І така ситуація не тільки біля цього пам’ятника, а по всій «окультуреній» зоні Бабиного Яру, а сміття взагалі можна знайти у найвіддаленіших його куточках. У результаті постійно запитую себе: до чого повинна дійти нація чи то окремі її представники, щоб перетворити місце страждань і насилля на смітник і парк розваг? І до чого має дійти бізнес-еліта цієї нації, щоб запропонувати побудувати на цьому місці розважальний комплекс?
Хтось із письменників писав, що Україна — це велетенське кладовище. І як страшно, що навіть місця, де було знищено сотні безневинних жертв, не стали для більшості святими. А це ж не просто трагедія, що минула, це пам’ять, енергетика, біль, що залишає глибокі сліди. Тому що сотні безневинних людей так і не були поціновані своєю країною. І поки ми не очистимо свою совість, повернувши пам’ять й втрачені імена, не проживемо й не осмислимо біль, не почнемо з відповідною повагою і святістю ставитися до таких місць, як Бабин Яр, марно сподіватися на відродження нації, на те, що ми отримаємо Україну зі своїх мрій.
