30 вересня
Він був не те щоб як усі — він був набагато кращим. Якщо можна вжити слово «кращий» у цьому контексті. Він був артист.
Він вийшов на середину вагона електрички, тієї самої електрички, яка породжує нині стільки сюжетів для невизнаних письменників. І сказав:
— Друзі! Громадяни! Ми із Закарпаття. Нашу хату змило під час потопу три роки тому. Держава нам поставила нову хатину (саме «хатину», не будинок або ще якось), але вона завалилася од вітру (! — Авт. ). Мусили переїхати сюди, і я, людина з вищою освітою, мусив улаштуватися сторожем. Одержую сто гривень за місяць, і то із затримкою, а тут іще дружина народила... А вчора мене побили — сказали, що прикидаюся...
І пішов по вагону, збираючи дрібняки. І кидали. Я не кинув — і немолода жінка, навпаки, подивилася осудливо, і мені стало соромно. Тому я уткнувся в книжечку анекдотів (за гривню на станції Коростень), а було їх у мене три.
...Минула година, і той же «колишній власник хатини» пройшов по вагону у зворотному напрямі. І, затримавшись, ступив до мене:
— Простите ( чистою російською! — Авт. ), сколько стоит этот сборник? Можно его у вас купить?
Я віддав безкоштовно — із цікавості. Він узяв, подякував, пішов далі. Очевидно, знову на хліб не вистачило...
