27 вересня
Я вирушила зі своїм піврічним малюком на прогулянку в парк КПІ. В’їжджаємо в парк і нас відразу охоплює свіже повітря та розмаїття барв, відмінних від кольору бетону, цегли й асфальту. День — чудово- осінній, і всі лавки зайняті, хоч зараз ранок — самий розпал навчання. Зате вільний досить широкий пеньок, тут і зупиняємося. Недалеко від нас парубок поставив свою подружку на високий камінь, і вони в самозабуттi цілуються. Парк засвітлений сонячним світлом, яке розслабляє, і робити нічого не хочеться. Я замислююся над тим, чим сьогодні збираюся годувати малюка. Про себе зазначаю, що парубок і дівчина продовжують цілуватися, однак тепер вона стоїть на лавці. Біля нас — також коляска, малюку — місяців 9—10. Але на відміну від нас, одягнутих для теплого осіннього дня в лісі, бідолаха укритий верблюжою ковдрою, складеною вчетверо. «Що ж вони будуть одягати йому взимку?» — думаю я. Парубок і дівчина, опустившись на лавку, цілуються без зупинки. На сусідньому дереві бачу білку. Мені хочеться, щоб вона спустилася ближче, але на деревах зараз стільки смачного, що білкам ніколи навіть глянути вниз. Тим часом, дівчина поклала свої ноги парубку на коліна, і поцілунки продовжилися. «У чому ж справа? — роздумувала я. — Чому навіть у медовий місяць багато людей не роблять того ж? Може, шкода часу на поцілунки, ласку, увагу один до одного? Але невже краще замість цього їздити в метро, читати рекламу і розгадувати кросворди? Ходити по базарах, шукати, що дешевше і скаржитися на життя? Мити посуд, прати і вибивати пил з килимів? Хіба це важливіше?!» ... Малюк проспав цілу годину. Ми йшли з парка додому. Парубок і дівчина продовжували цілуватися.
