2 вересня
Середніх літ жінка з важкими клунками зайшла в рейсовий автобус і сіла поруч із молодою дівчиною. Її натруджені руки говорили про те, що вона проста українська селянка. Ніхто б не здивувався, якби вона примостилася тихцем біля вікна й задумалася про своє. Та жінка виявилася напрочуд товариською і почала знайомство з дівчиною. Зав’язалася жвава розмова. Вони одна одній розказували про своє життя, проблеми, про рідних. У кожної з них були і радість, і горе. Потім гарною літературною мовою селянка запропонувала юній сусідці послухати свої власні вірші. Та погодилася. Вона читала вірші хвилин п’ятнадцять. Після почутого дівчина розплакалася.
— Що трапилося?— запитала жінка. — Чому ти плачеш? — Ваші вірші зачепили мене за живе, вони мені дуже близькі. Дівчина говорила російською, вона була з Білорусі.
Їхня розмова тривала довго.
Перед тим як виходити, селянка прочитала уривок із Ліни Костенко.
Автобус зупинився там, де попросила жінка. Вона підхопила клунок і важкою ходою пішла до свого села.
Я проводжала жінку поглядом. Сумніваюся, що в її важких клунках були томики Ліни Костенко.
