30 серпня
В останню хвилину стрибаю на підніжку одного з вагонів потягу і відразу опиняюсь тільки у йому притаманній о цій порі атмосфері.
— Пиріжки з капустою, сиром, картоплею.
— Купуйте пиріжки.
— Насіння, кому насіння?
— Кантарі, тертушки, качалки.
— Пакунки, кому дешеві пакунки?
— Сапочки-тяпочки, купіть, бо закричу.
— Газети: «Верже», «Субота», «Наше время», «Артмозаика».
— Вапно, купуйте вапно.
— Щітки для побілки, дивіться, які гарні.
— Кришки, прищіпки.
Дістаю і свій нехитрий скарб:
— Чорнобривці, мальви, майори, кручені паничі.
Якась немолода пані зауважує: «Чєрнобривці — ето же сорнякі».
Збоку чоловічий голос: «Та що ви кажете? Чорнобривці — це ж національна квітка».
Хтось згадує про матір, яка насіяла чорнобривців біля хати.
Тут усе продається і все купується, справжнісінький «універмаг на колесах», або «швидка допомога».
У проході сліпий музикант віртуозно виконує «Полонез Огінського». До виходу протискується чоловік, усе тіло якого зводять судоми, незабаром його зупинка, а на городі чекає колорадський жук. Якось треба жити.
Втратила свідомість жінка і відразу кілька чоловік кидаються їй на допомогу. Невідомо, чи буде чекати її на зупинці замовлена по рації «швидка», а жінка вже йде до східців, посміхаючись, дякуючи своїм рятівникам.
У відповідь на мою українську продавець морозива: «Нє разговаривайтє со мной матюкамі».
Морозива відразу перехотілося.
Продаю розсаду, насіння, купую дріжджі, інше насіння. Нарешті зручно вмощуюсь на лавці, до місця «відпочинку» — дачі — ще можна передихнути.
Треба вижити, будь-якою ціною вижити. Люди часом купують те, що їм не дуже потрібне, аби своїми копійками підтримати іншу людину.
Люблю «електричку» з готовністю її пасажирів прийти на допомогу один одному, підставити плече іншому у скрутну хвилину.
Допомагаючи один одному, виживемо разом!
А потяг життя мчить нас далі.
— Обережно, двері зачиняються. Наступна зупинка... кілометр...
